standard Ґрейсон Перрі: Що вважають мистецтвом?

Джерело :

www.arthuss.com.ua

Ґрейсон Перрі ‒ сучасний британський митець, автор химерних керамічних ваз та гобеленів. Він вразив світ не лише своїм епатажним виглядом, але й тонким та іронічним мистецтвом, в основі якого особистий, інколи драматичний досвід.
Центральна тема робіт Ґрейсона Перрі — смаки різних соціальних класів Британії та межі між ними. Тому його творчість може бути гідом по британському суспільству. Хоча сучасна класова система залишається в минулому, гобелени Перрі лишаються частиною британської історії.
Він отримав престижну премію Тернера, був визнаний одним із впливових людей британської культури… Тож знає, що таке сучасне мистецтво і хто такий митець. Саме про це його книга «Не бійтесь галерей».
Іронічно і з гумором він розповідає, як же зрозуміти той дивний модерн арт і як стати митцем. В інтерв’ю для The Art Newspaper він сказав: «Однією з визначних рис традиціного митця є самосвідомість: ви усвідомлюєте прихований сенс того, що робите». Проте сам Перрі надає перевагу мистецтву, коли митець може обійтися без жодної самосвідомості. Спонукає творити, еге ж?
Вітаємо з днем народження Грейсона Перрі та його альтер-его, яскраву Клер! З цієї нагоди даруємо додаткову знижку на книгу «Не бійтесь галерей».
«Не бійтесь галерей»
Ґрейсон Перрі

Відбивати межі

Що вважають мистецтвом? Ми живемо в епоху, коли все може бути мистецтвом, однак не все може бути ним визнане.
Бажання створювати речі й виражати себе може привести в дивний світ сучасного мистецтва. Але якщо ви вже сюди потрапили, що будете створювати? Запитуючи: «Що таке мистецтво?» — в інтелектуалів мистецького світу, ви ризикуєте побачити, як закочуються очі й лунають тяжкі зітхання.
Сама ідея про межі в мистецтві — табу для багатьох причетних, які воліють думати, що бути митцем означає мати безмежну свободу. Митці минулого потрапили до в’язниці власної історичної епохи. А ми живемо в часи постісторичного мистецтва, будь-що може бути мистецтвом, але не все є мистецтвом. В епоху без кордонів мене більше ніж будь-коли вражає їхня можливість.
У словниках, присвячених мистецтву та митцям, ви не знайдете визначення «мистецтва» чи «митця». Особисто я переконаний, що я — митець, а те, чим займаюся, — мистецтво. Проте в моєму світі є багато людей і видів діяльності, яких би я так легко до цієї категорії не відніс. Мені здається, багато хто прагне, щоб його заняття визначали як мистецтво, бо це визначення надає особливого статусу (і, відповідно, економічну вигоду).
Тому сказати, що щось не може бути мистецтвом — не так уже й легко. Сучасність не пропонує нам чітких меж. Мистецтво перебуває в постісторичному стані, коли може проканати все. Втім, межі між мистецтвом і немистецтвом, усе-таки, існують, просто вони не такі жорсткі. Не думаю, що ці межі формальні: я справді переконаний, що мистецтвом може бути все. Думаю, в наші дні межі є соціологічними, груповими, філософськими і навіть фінансовими.

Якось я їхав у таксі західним Лондоном, і на одному перехресті водій сказав, що в цьому місці відбулося жахливе вбивство. Він знав про нього, бо на курсах для таксистів викладач розповідав про яскраві факти для орієнтиру на місцевості, щоб вони краще відкладалися в пам’яті. Запам’ятовування й розуміння — процеси не лише інтелектуальні, а й значною мірою емоційні.
Я завів мову про інтелектуальну й емоційну пам’ять, тому що інтелектуальне й емоційне уявлення про межі між мистецтвом і немистецтвом, можуть відрізнятися. Зрозуміти щось нове людина здатна дуже швидко; а от щоб сприйняти значні зміни на емоційному рівні, можуть знадобитися роки, а то й покоління.
Я назвав цей розділ «Відбивати межі» на честь стародавнього ритуалу англо-саксонського періоду, який побутував тоді, коли ще не існувало точних карт. Коли священик хотів перевірити, що всі прихожани знають, де пролягають межі їхньої парафії, він збирав гурт молодих і старих людей і обходив разом із ними землі парафії, розказуючи всім, де пролягають її межі. Процесія була дуже урочистою. Коли вона доходила до важливого місця або віхового каменя, старші брали різки і били хлопців, щоб у їхній емоційній пам’яті надійно відбилися ті конкретні місця. Бо саме так ми запам’ятовуємо речі. Наша емоційна пам’ять дуже сильна.
Тому я теж хочу трішечки вас пошмагати під час нашої мандрівки кордонами світу мистецтва, щоб ви запам’ятали, де лежать його віхові камені.
(Є, правда, одне супутнє питання, яке висить у повітрі і яке я прошу вас тримати в голові, поки ми йтимемо вздовж кордонів: чому хтось прагне, щоб все, що він робить, вважали мистецтвом? Причин на те багато, і найочевидніша — тому що він є митцем! «Це те, що я роблю!» Або ця людина хоче мати гарне виправдання своїй діяльності. Багато хто може сказати: «Я так люблю це робити. Давайте назвемо це мистецтвом». Ну, і звісно, одна з найвагоміших причин називати свою діяльність мистецтвом — економічна. На ринку мистецтва крутяться величезні суми грошей — 2016 року це було 66 мільярдів доларів. Непоганий стимул називати свої роботи мистецтвом.)
Запитайте в маленької дитини, що таке мистецтво, і вона, швидше за все, відповість, що це «малюнки, картини і скульптури» (звісно, якщо це не малий розумник із заможної родини, що мешкає в північному Лондоні, який може сказати: «перформанси» чи ще щось таке). Розумом я розумію, що це дуже вузьке визначення мистецтва, але емоційно мені це дитяче уявлення про мистецтво дуже близьке. Я ріс із думкою про те, що мистецтво — це малюнки, картини і скульптури, і все мистецтво, яке я люблю, доволі традиційне. Тому хоча інтелектуально я приймаю і навіть ціную деякі нові сфери мистецтва, все ж більше прихильний я до давніх добрих речей.
Тобто до мистецтва як до візуального медіуму, зазвичай зробленого рукою митця, який приємно створювати, споглядати й показувати іншим. І якщо говорити про історію мистецтва, то такий підхід до питання про сутність мистецтва був би цілком прийнятним.
У греків не було окремого слова на позначення «образотворчого мистецтва», як ми його тепер розуміємо. Сноби-римляни поділяли мистецтво на благородне (вільне), як риторика й музика, і неблагородне (низьке), як скульптура та живопис, бо вони потребують багато праці, та ще й розведення грязюки.

Близько 1400 року:
— Це Мистецтво, так-так!
— (Шокований).
— Що за нісенітниця!

Поняття «образотворче мистецтво» — порівняно новий концепт. Ми вішали картини на стіни і робили скульптури ще з доісторичних часів, але виділяти це як окрему діяльність — мистецтво (щось привілейоване, що можна виставляти в галереї чи в музеї) — підхід доволі новий. Історик мистецтва Ганс Белтінґ (Hans Belting) вважав, що ідея мистецтва в сучасному розумінні виникла близько 1400 року.
Ця ідея мистецтва панувала й розвивалася, ми сприймали її як належне — аж поки на сцену в середині-кінці ХІХ століття вийшов модернізм. Люди стали запитувати: що таке мистецтво, що ми все-таки створюємо? І почався довгий процес переходу, самоусвідомлення, коли митці взялися докопуватися до суті мистецтва, поки в 1910-х не прийшов Дюшан і показав, що все може бути мистецтвом.
Втім, традиційне уявлення про мистецтво досі живе. Якщо зайти на Ґуґл-мепс і ввести «визначні місця: арт-галерея», символ на позначення галереї — маленька чорна палітра художника.
2000 року група експертів-мистецтвознавців шляхом голосування вирішила, що найвпливовішим митцем ХХ століття був Дюшан. Як він розумів мистецтво? Його ідея реді-мейду — що просто обравши якусь річ, пісуар або сушку для пляшок, можна миттєво перетворити їх на мистецтво — неймовірно розширила можливості митців. Тепер щоби стверджувати, що якийсь твір є або не є мистецтвом, досить просто знати, чи хтось називає його мистецтвом. Як на мене, підхід доволі зухвалий. Марсель, звісно, може скільки завгодно називати щось мистецтвом, але, я певен, багато хто з ним аж ніяк не погодиться, зокрема його колеги-митці. Дюшанове визначення — диктаторське. Думаю, що для підтвердження його ідеї треба було зібрати кворум, який би погодився з його тезою. А на це потрібен час.
Коли Дюшан вирішив, що мистецтвом може бути все, він взяв пісуар і приніс його в галерею. До речі, те, що нам узагалі відомий цей факт, — чиста випадковість. Оригінальний пісуар, виставлений на незалежній виставці в Нью-Йорку 1917 року, розбили невдовзі після того. На щастя, хтось зробив розпливчастий знімок експонату, і фото вціліло, інакше це не перетворилося би на таку надзвичайно впливову подію в історії мистецтва. Як на мене, вона доволі зухвала, ця ідея: вказати на щось і назвати його мистецтвом. Це ідея мистецтва від голови. І доволі кумедна.
Однак тепер, через сто років, його вплив і акцентування мистецтва як інтелектуального заняття породжують нові суперечки навколо визначення мистецтва. Стріт-артист Бенксі (Banksy) нещодавно вивернув навиворіт Дюшанову ідею. Одну з його робіт на стіні лондонського торгового центру, на якій зображено дитину, котра шиє прапори Великобританії (цю роботу він приурочив до святкування діамантового ювілею королеви Єлизавети), — було дуже обережно знято зі стіни й продано на аукціоні. Бенксі заявив, що оскільки картину зняли зі стіни, то це більше не його робота. Своїм правом на авторство художник скористався, щоб назвати цей об’єкт не своїм мистецтвом. Я був би не проти піти далі й авторитетно заявляти, що якісь речі НЕ є мистецтвом, якщо вони мені не подобаються. Хотілося б мені мати таку владу.

Напис на стіні: «Арт-галерея». Вигук: «Нііііі!!!»

 

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам вибравши текст і натиснувши Ctrl+Enter.